Історія бібліотеки, як і історія школи бере свій початок з 1900 року. В центрі села Дусино побудована школа, в який відведено маленьке приміщення для бібліотеки.

На той час Закарпаття входило до складу Чехословаччини. Жителі Закарпаття називались Слов’янське  населення Подкарпатської Русі, русини – руські. Навчання проводилось на руській мові. В школі було лише 4-річне навчання з 1-го по 4-ий клас.

Для навчання учнів Общество Подкарпатської Русі видавало підручники: Буквар, Граматика руського языка, Учебник арифметики для І класы середних школ, Читанка – Другій цвітъ дітской мудрости для ІІ класса народной школы.

Підручники учні купляли самі в магазинах с. Дусино або м. Свалява. Та могли передавати меншим учням для навчання.

Зі слів колишнього учня школи, а зараз учителя-пенсіонера Фотула Павла Дмитровича, ми дізнаємось, що першим бібліотекарем школи була жінка на прізвище Яковенко. В бібліотеці були навчальні книги для вчителів лише 10 %, і частинка художньої літератури. Це були світові та російські класики: Марк Твен «Пригоди Тома Сойєра», «Пригоди Гекльберрі Фінна»; Вальтер Скотт «Айвенго»; маленькі книжечки Артура Конан Дойла «Про Шерлока Холмса»; Чарльз Діккенс «Пригоди Олівера Твіста»; Лев Толстой «Анна Кареніна» і О.С. Пушкін «Избранные стихотворения и поэмы».

В 30-х роках було зведено будівлю нотарського уряду в одному дворі зі школою, а з 1944 року цей будинок став головним корпусом Дусинської семирічки.

На той час в бібліотеці працювала Поцко Пелагія Федорівна.

Настала радянська влада. Вводяться нові предмети: алгебра, геометрія, хімія, фізика, логіка, географія, тригонометрія.

З розвитком школи розвивається і бібліотека: поповнюється фонд художньої літератури українських письменників. Одним із перших був Олесь Гончар «Прапороносці».

Цікавою прочитаною Павлом Дмитровичем була книга «Від Путивля до Карпат», написана командиром Партизанської Армії  Ковпака Сидора Артемовича.

В 1953 році у шкільній бібліотеці працювала Галина Тимофіївна.

А з 1956 року Кеменяш Ольга Іванівна.

З 1958 року директором десятирічки став Лендєл Юрій Васильович, а його дружина Лендєл Софія Іванівна працювала вчителем початкових класів та шкільним бібліотекарем, видавала книги в позаурочний час.

З розповіді Теріва М.С. із 10-го жовтня 1969 року в школу бібліотекарем прийшла працювати Терів Павліна Василівна. На той час в шкільній бібліотеці нараховувалось 400 книг художньої літератури.

В середині 70-х років почав формуватися фонд підручників. З виходом «Закону про школу» почалось обов’язкове формування книжкового фонду підручників.

Значно поповнився фонд художньої літератури довідковими виданнями, художньої літератури для 1-4 класів.

З серпня 1974 року Павліна Василівна почала вести першу Інвентарну книгу, сумарну книгу; формувати алфавітний каталог, картотеки газет та журналів, картотеки суспільно-політичного характеру.

У 1992 році зведено велику триповерхову школу і два двоповерхові корпуси. Для бібліотеки виділили велике приміщення в одному із корпусів. Але через стихійне пошкодження корпусу у 1995 році бібліотека дуже постраждала. Частина художньої літератури промокла. На допомогу Павліні Василівні прийшли вчителі та учні школи. Дбайливе ставлення до книг Павліни Василівни допомогло повернути книги у фонд придатними до читання (вона пересушила кожну сторіночку книги і в школі, і вдома!). Павліна Василівна дуже любила свою бібліотечну роботу і з трепетом до неї ставилася.

З 1999 року по 2003 рік учні платили за шкільні підручники 20 %. Підручники видавались на формуляр. Учні з багатодітних сімей, або учні-сироти не платили за підручники.

Пропрацювавши 32 роки в шкільній бібліотеці Павліна Василівна вийшла на пенсію.

З 1 листопада 2001 року до 14 травня 2006 року бібліотекарем працював Терів Ігор Михайлович.

З 15 травня 2006 року по 31 травня 2008 року бібліотекарем була Ковач Оксана Іванівна.

З 1 вересня 2008 року у шкільній бібліотеці працює Лало Ніна Іванівна.

Фонд художньої літератури нараховує 10 002 книги, а фонд навчальних підручників та посібників 5 377 примірників, 32 навчальних диски, та 10 примірників періодичних видань.

 

Ду́сино (до 1946 року — Зайгов, угор. Zajgó). Перші письмові згадки про село Дусино знайдено біля 1444 року. Розташоване за 15 км від районного центру

 

Географічні координати села Дусино 48°30′36″ пн. широти та 23°06′19″ сх. довготи. Село розташоване по обох берегах річки Дусинка.

 

Існують два припущення звідки пішла назва села Дусино, а саме: Перше – в селі проживала феодальна пані Дуся і тому село назвали на її честь та друга версія – географічне положення села, адже воно знаходиться по обох берегах річки Дусинка. Село було визволене від фашистських загарбників 24 жовтня 1944 року. В травні 1976 року на честь загиблих воїнів – односельчан в селі відкритий обеліск.

 

ЛЕГЕНДА ПРО ТЕ, ЯК ВИНИКЛА НАЗВА СЕЛА ДУСИНО

Рідні гори мої! Гори, на яких цвітуть едельвейси - квіти кохання. Я завжди милуюся вами. Мені подобається кожен куточок рідної землі. Здається, ніде немає такої природи, як у рідних Карпатах.

Це - благословенний край, де навіть вода має цілющі властивості. А скільки переказів, легенд таять ці гори, які таємниці вони бережуть! Якщо піднятися на найвищу гору Дусина Манчелик - в туманну, днину, то здається, ніби летиш на літаку. Залишивши внизу хмари, ти піднявся над ними і з захопленням спостерігаєш, як починають поволі виринати з-за хмар села: Дусино, Плав'є, Росош, Лопушанка.Саме тут, в урочищі Верх, знаходиться знаменитий Райтів камінь. Звідси можна помітити і плав'янського дуба-старожила. Навіть Сваляву видно в далекій голубій імлі.

Рідне село...Скільки спогадів, радісних і печальних, спокійних і бурхливих пов'язуємо ми з часточкою тої землі, де ми народилися, де зробили перші кроки, де вперше покохали. Я люблю своє село, тому з цікавістю прислухаюся до розмов старожилів, які зберігають у своїй пам'яті не одну легенду. Так одного разу зацікавившись назвою села, я запитала дідуся Івана: "Як виникла назва села?!" І у відповідь почула таке ...

Колись давно це місце оточували лише гори. Мирно протікала невелика річка. Вся ця місцевість була необжитою. Згадують люди, що в ті далекі часи жила собі поблизу жінка, яка була дуже багатою. Якось вона проїжджала через цю місцину і їй тут дуже сподобалось. її бричка зупинилася на березі річки, щоб відпочити, напитися води. А так як жінка була дуже багатою, то вона вирішила тут оселитися. Привезла з собою кілька сімей кріпаків, побудувала хату і стала жити. За переказами, цю поміщицю звали Дуся. Тому про всі землі, які належали їй, люди говорили, що то - Дусино. Ось звідки походить нібито назва мого рідного села.

Записано від Павловича Івана Михайловича, 1925 р.н.

РАЙТІВ КАМІНЬ

Наш тихий, мальовничий і затишний куточок України звідусіль оточують гори. Прекрасні краєвиди, чисте і свіже повітря,відчуття затишку і спокою у рідному селі завжди додавали мені сили. Та я не тільки люблю рідне Дусино, але й цікавлюся його історією. Яка краса оточує рідне село: поля, річка, ліси, гори. І ось я знову в улюбленому місці - урочищі Верх.

Саме тут знаходиться величезний камінь. У селі його називають Райтовим каменем. Одного разу я зацікавилась такою дивною назвою і мені розказали легенду. Розповідають, що колись давно в середині каменя була невеличка печера. В ній переховувався і жив опришок Райта. Це був незвичайний опришок. Він відбирав у багатих і віддавав бідним. За це простий люд допомагав йому переховуватись.

Дуже часто організовувались пошуки Райти. Звдається, не було місця, куди б не заглянули жандарми, але в цій печері його ніколи б не знайшли. Знайшовся зрадник, який за гроші вказав схованку Райти. Коли жандарми увійшли в печеру, Райти тоді там не було. Вони оглядали печеру, награбоване добро і не побачили, що повернувся господар. Обережний злодій, почувши всередині печери розмови, відсахнувся і сховався. Він вирішив подумати, що робити далі. Близько біля входу в печеру була величезна кам'яна брила. Райта зрушив її і закрив нею вихід з печери. Жандарми залишились там разом з награбованим.

З того часу в навколишніх селах Райту ніхто не бачив, і про нього ніхто не чув. Але Райтів камінь стоїть і донині, нагадуючи односельцям про мужнього опришка.

Записано від Павловича Івана Михайловича, 1925 р.н.

ІСТОРІЯ ПРО ПЛАВ’ЯНСЬКИЙ ДУБ

Столітні дуби стали символом краси і міцного здоров’я. Вони оберігають історію, культуру і традиції нашого народу.

Дуб – дерево унікальне. Насамперед тим, що живе він довго-довго. І якщо бук, липа, акація живуть від 200 – 300 років, то дуби в багатьох регіонах України мають по 700 і більше років. Коли вірити легендам і версіям старожилів і краєзнавців Плав’я та Дусина, а також узяти до уваги довідки вчених-науковців, то можна зробити припущення, що дуб досяг таки свого сімсотлітнього віку. Плав’янський Старий дуб – одне із ста чудес України. Народився і виріс Старий дуб у мальовничому урочищі Горб, на найвищому і зручному місці села Плав’я.

Село Плав’я – звичайний населений пункт, яких у гірському Закарпатті сотні, відноситься до Дусинської сільської Ради. Старий дуб у Плав’ї має по периметру біля коріння - 8 м 70 см, на рівні грудей - 6 м, висотою понад 30 м, розмір крони по периметру близько 50 м. щоб охопити дерево руками, потрібно запросити 6-ох дорослих людей (для порівняння наведемо деякі дані про знаменитий дуб на Хортиці: висота дерева 36 м, діаметр крони 43 м, периметр стовбура 6 м 32 см).

Вчені, екологи, ботаніки, місцеві краєзнавці прагнуть дати відповідь на запитання: як це унікальне дерево дожило до наших днів, тільки при чому в одному екземплярі? Записи сторожилів, розповіді, архівні дані свідчать про те, що у XII-XIIІ століттях на цьому місці наші пращури посадили молоді дубки. Через роки, коли дерева мали в обхваті до метра і більше, цей гай зрубали. Дуб пішов на спорудження дерев’яної церкви. До слова, цей цікавий архітектурний пам’ятник, збудований без жодного металевого цвяха, зберігся до 60-их років ХХ ст. Але в середині 60-их років храм (пам’ятник архітектури!) за вказівкою тодішніх керівників району і місцевих можновладців було зруйновано. Плав’янську дерев’яну церкву заносили до різних каталогів і архівів тому, що вона була збудована без єдино цвяха. Збереглася, правда, дзвінниця, яку нині перенесено на територію храму, що був споруджений у 30-их роках ХХ століття.

А ще дуб височить, що чудом уцілів і дожив до початку ХХІ століття, дуб – німий і єдиний свідок сивої давнини. Ось одна із легенд, записаних у селі Плав’я: « …. напали на край песиголовці, тобто турки. Історики добре знають наслідки битви під Рогачем у 1526 році, де об’єднана угорсько-чеська армія зазнала поразки від турків, та про перехід турецького султана Сулеймана у 1566 році. Багато мешканців нашого краю ховалось у лісах і звідти вели боротьбу проти загарбників. У цій боротьбі відзначились і наші сельчани. Так вийшло, що з одного загону отих песиголовців двоє турків задибали на Чоконьовицю (одне із урочищ с. Плав’я). Інші розійшлися по навколишніх селах. Ті двоє об’їлись пасулі – дзьобачки. Один вночі пішов напитись розсолу, а коли перехилився через бочку, то Поланя Фотулова, маючи велику фізичну силу, вхопила його за ноги, підняла і втопила в розсолі. Іншого просто задавила. Так безславно закінчилась епопея турків у нашому селі».

В останні роки місцеві краєзнавці, наукові співробітники ботанічного саду Ужгородського Національного університету роблять все можливе аби хоч на кілька десятків літ продовжити вік дерева-унікуму. Дуб міряли й переміряли сотні разів науковці з Ужгорода, Львова й Києва. Кору, листя для хімічних аналізів брали вчені з МДУ та природоохоронних лабораторій Москви, Праги, Будапешта, Австрії, Німеччини, Угорщини, Словаччини, Чехії, США, Канади. Але Старому дубу від цього не легше, - він помирає на наших очах. У 1993 році висохло одне відгалуження, в 1994 році лишилося без листя вже два відгалуження, навесні 1995 року не стало розкішної крони на третині дуба, станом на кінець 2009 року, «живою» залишилася тільки нижня частина дуба.

Вимирає одне з найстаріших дерев на Україні. Головною причиною вимирання Старого дуба у Плав’ї є ерозія грунту. А спричинили біду наші недалекоглядні архітектори, які неподалік дуба запроектували нову вулицю під забудову, якої до цих пір не має, але дорога, яку буквально під дубом проклав потужний бульдозер. Як результат – стався зсув грунту, було оголено кореневу систему, яка зараз знаходиться в катастрофічному стані. Прискорило висихання дерева також і те, що невідомі зловмисники кілька разів обливали дуб-гігінт бензимом і підпалювали. З одного боку дерево лишилося без кори. Лиха завдала і блискавка, яка відрубала немовби сокирою, одну з відгалужень дуба, що важила майже тонну. Вмирає плав’янський Старий дуб. Прикро, що дерево, яке має наукове та історичне значення, про яке знають найвідоміші ботаніки Європи так і не мало опікуна з боку держави. І це не дивлячись на те, що плав’янський дуб вже давно занесено до Каталогу пам’яток охорони природи і надано досить високого статусу – об’єкт обласного підпорядкування.

Дерева, як відомо, вмирають без сліз і без плачу. Точно так само вмирає і плав’янський Старий дуб – дерево, яке знають професори і академіки у всій Європі і за океаном.

ВДОВИНА ДОЧКА

Жила собі в Дусині одна вдова і була у неї дочка. Вона була і не дуже гарна, і не дуже погана. Лиш завжди ходила невесела, бо не мала коханого. Це її дуже засмучувало. Були в селі і гірші за неї дівчата, а мали коханих, виходили заміж. Дуже часто ходила дівчина на вечорниці,але і там не знаходила хлопця. Тоді вона перестала туди ходити.

Одного разу вона дуже плакала і з великого жалю промовила:"Хай би до мене хоч чорт прийшов". Десь через тиждень до вдови у двір зайшов дуже гарний леґінь. Він був не тутешній, бо ні дівчина, ні мати його не знали. Попросив напитися води, а сам зиркав на дівчину. І мати, і дівчина зраділи, що може і в їхню хату зазирне щастя. Хлопець домовився з Ганною(так було звати дівчину), що прийде ввечері. Прийшов одного вечора, другого, третього...Дівчина радіє, ходить щаслива і думає, що, мабуть, Бог почув її молитви. А сама, дурненька , забула, що не Бога, а нечисту силу просила. Одного разу сиділа Ганна зі своїм хлопцем, сміялася, жартувала. Потім сіли вечеряти. Ганна обернулася і зі столу впала виделка. Дівчина нахилилася, щоб підняти її і... Боженьку! Замість ніг у її коханого вона побачила ратиці...

Вона так злякалася, що навіть говорити не могла. Коли леґінь пішов, вона про все розповіла матері. Мати теж злякалася і здогадалася, що то чорт. Треба щось робити,"- вирішили вони. Бідна жінка пішла до ворожки, щоб якось зарадити лиху. Та навчила її, що треба робити. Наступного дня вона взяла чорного меленого перцю і обсипала ним хату довкола. А в хаті над дверями повісила божі образи, запалила свічки. Ввечері, як завжди, прийшов легінь-чорт і ніяк не міг зайти до хати. Він про все здогадався і залишив дівчину у спокої.

Через деякий час посватався до дівчини простий сільський хлопець. Вони одружилися і через рік у Ганни народилося дитя. Подружжя зажило щасливо і лише зрідка Ганна згадувала про це страхіття. З того часу Ганна просила допомоги лише в Бога,а нечисту силу ніколи не згадувала.

Записано від Кукульника Дмитра Івановича, 1922 р.н.,

 

ЛЕГЕНДА ПРО ЧАКЛУНКУ

Високо в горах, де дрімучі ліси, струмкі смереки та дзвінкі струмки, де шелестять пахучі трави вигнались гінкі ялини, там, в хижці, що сховалась серед гір, проживала самотня чаклунка. Людська нога обминала ті звори, лише дикий звір ходив по тих місцях. Ім’я чаклунки стерлось з людської пам’яті. Лише пам’ятають, що внеї була дочка. Дівоче серце гірко краялось, бо бачила лише верховенство зла. Бог дав дівчині добру душу. Вона любила пташок, кохалася у квітах, знала всі звірині стежки. Вона не знала ніяких розваг, не мала друзів. Дівчина зростала рік за роком.

Виросла і розцвіла, мов квітка. Але краса дівчини лише дратувала матір. Не вбереглась вона від злої долі, бо рідна мати її прокляла. Трапилося це так: якось, легінь красний, який був лісорубом, побачив дівчину в лісі і палко покохав. Дівчина теж, покохала. І вирішили вони, що ніщо не завадить їм. Мати ж думала зовсім інакше. Вона хотіла передати дочці мистецтво чаклунства. Одного дня все відкрилось: дочка зізналася, матері, та розгнівалась і прокляла дочку. Не витримала відьма цієї звістки і померла. Молоді зразу ж побралися. Зажили в хижці щасливо і вже збулося материне прокляття.

Незабаром народилося у них дитя. Дівчинка була справжньою красунею. Батьки назвали її Гафією. Вона зростала мов Мавка лісова. Батьки не могли натішитись нею, а легіні з сусідніх сіл добивалися кохання дівчини.У лісову оселю часто зазирали люди, забували про злу відьму. Та прокляття баби вже стукало у вікна. Незабаром матері довелося згадати про те, що хто покохає її дочку, мусить, через три роки померти. Легіні не задумувались над тим. Вони сватались до неї наперебій, але дівчина не хотла їхньої смерті.

Вона народила сина-безбатченка. Базжальна смерть скосила сина, та не вбила в серці жінки доброту. Одного разу, саме навесні, коли все квітує, Гафію знайшли вбитою у лісі. Ховаючи жінку, плакало все село. Односельці не могли простити цього відьмі. На ранок була спалена і хата. Ніхто не, знає, хто це зробив. Добру жінку в селі не забули, а хто не згадає злу відьму? Злі чари розсипались на порох. Торжествуватиме Добро над Злом !

Записано від Метенька Семена Михайловича 1926 р.н.